Парадокс українізації, або Лінгвоцид

Упродовж сторіч Україна зазнавала від своїх найближчих сусідів спланованих і жахливих своїми наслідками акцій геноциду, голодомору, лінгвоциду й денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавалися закони та розпорядження про заборону, викорінення й асиміляцію української мови. Історія налічує понад 173 постанови за неповних 200 років. Сучасників жахають наслідки, а обурювати повинна причина – трьохсотп’ятдесятирічна політика шовінізму, що триває, на жаль, дотепер.

«Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України…» – так захищає позицію мови країни, в якій ми живемо, стаття 10 Конституції України. Проте вчитаймось у другу частину тієї ж-таки 10 статті: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин України…»

Виокремлення російської мови серед інших мов народів та народностей, які населяють Україну (кримські татари, греки, болгари, поляки, румуни та ін.) зміцнило позиції російської мови в Україні, оскільки будь-які спроби обмежити сфери її застосування постійно наштовхуються нині на звинувачення в порушенні конституційних прав російськомовної частини населення країни, в тому числі з боку Росії.

За даними перепису населення, який проводився незадовго до проголошення української Незалежності в 1989р., близько 80% від загальної кількості громадян України заявили в анкетах про вільне володіння ними українською мовою. При цьому 72% мешканців України назвали себе українцями, а 21% – росіянами.

Відразу ж варто зазначити, що «вільне володіння» українською мовою зовсім не означало її постійного застосування як у побуті, так і в суспільному житті тими, хто таким чином відповідав на це запитання. Понад 50% громадян України заявили, що у своєму повсякденному спілкуванні вони використовують переважно російську мову. А в східній частині країни – Донецькій та Луганській областях, Криму – цей показник склав понад 90%.

Парадокс нашого часу і країни полягає в тому, що саме мова більшості – українська, де-юре державна мова, потребує не декларативних заяв і нечинних законів, а дієвого захисту й абсолютної підтримки з боку держави. Хіба так мало небезпек чатує на нашу мову сьогодні? Ми самі послаблюємо й без того хитку її позицію на державному рівні тим, що не звертаємо уваги на відверті спроби деяких політичних лідерів надати російській мові статусу другої державної мови України, що згодом може спричинити витіснення нашої рідної мови мовою країни, яка є по суті нашим ментальним ворогом. Ми також щоденно засмічуємо її суржиком, показуємо зневагу до неї своїм невіглаством. Таку ситуацію можна назвати не як інакше, а національно-мовним кретинізмом.

Задумаймось також, як пояснити те, що наші прадіди спромоглися вберегти українську мову за найрізноманітніших офіційно-імперських табу, починаючи від циркулярів Петра І і закінчуючи директивами ВКП (б), а ми ж за національної демократії не можемо захистити статтю 10 Конституції України. Наші предки послідовно культивували й дбайливо опікували рідне слово через невтомну діяльність значного числа культурно-освітніх осередків, у першу чергу «Просвіти», а ми безпорадно загальмували його розвиток і довели до стану суржикового покруча через жахливе засмічування росіянізмами і варваризмами. І після всього цього нам анітрохи не соромно, що ми зводимо нанівець тяжку працю таких провідників національної ідеї, як Григорія Сковороди, Тараса Шевченка та Івана Нечуя-Левицького. Можливо, нам варто нарешті скинути пелену з очей і збагнути, що в недалекому майбутньому така пасивна позиція може призвести до втрати нашої етнічної ідентичності, державності, що доведе українців до становища індіанців, аборигенів Америки. Адже соціально-мовна взаємодія – передумова будь-якого творення: мова створила людину, а писемна мова – цивілізацію. Відтак мова як об’єднавчий  чинник почала створювати держави та нації. Ось що ми повинні зрозуміти.

Пам’ятаймо, що мова – найважливіший нерв національного організму, найперший вияв суверенності організму націю, і якщо підноситься брутальний меч завойовника, щоб цей нерв перетнути, то це ніщо інше, як прагнення чужинця нанести смертельного удару цілому народу. Тому годі нам патякати про «рідну», «солов’їну», «колискову», «наймилозвучнішу»  і пасивно спостерігати, як нащадки інтернаціональних окупантів заганяють українців у резервацію. Хворобливе ставлення сучасників до рідної мови завдасть нам  набагато більшої шкоди, ніж нещодавня епідемія грипу. Отож не забуваймо, що якщо ми сьогодні врятуємо мову – то завтра мова врятує нас.

Українці мої! Дай вам, Боже, і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом. І не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,

Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна.

Іванна Гарасим

© 2009, JoeyHarasym. Всі права захищено. При повному чи частковому використанні статті посилання на http://blog.mike-h.org.ua/ ОБОВ’ЯЗКОВЕ!

1 Comment

  1. Іванна Гарасим виклала дуже гарну статтю про проблематику існування української мови. Це повчально і “наглядно”! Раджу усім перечитати! (Свідомим українцям!)

Comments are closed.